Невід'ємні/The Inseparables

Мене звати Олена Білоус і я вірю, що один клік камери може змінити світ.

 

Проєкт "Невід'ємні" про почуття і життя людей, які чекають своїх рідних з фронту, полону або окупованих територій. Це дуже особистий проєкт, який народився у серпні 2022 року. 

 

Ще до повномасштабного вторгнення мої батьки були в окупації під щоденними обстрілами в Донецьку. Я дуже переживала за них і не знала, що зі мною щось не так. Усі мої друзі переживали подібні симптоми. Я втратила своє здоровʼя - депресія, розлад харчової поведінки, нічні жахіття, панічні атаки, гормональні та метаболічні порушення. Це все можна було попередити, якби була хоч якась інформація про можливі стани та методи роботи з ними.

 

Зміни відбуваються так повільно, що можна не помітити, як ти перестаєш спати, а якщо спиш, то бачиш жахи, сильно розчісуєш шкіру, переїдаєш до болю та багато іншого. Це все відбивається на продуктивності. Вже в роботі з психологом я зрозуміла, що це була не лінь, а хвороба. І що переїдала я тільки для того, щоб зробити собі боляче, бо від фізичного болю ставало легше на душі. 

 

Зараз я бачу, як все більше людей повторює той мій досвід. Розумію, що вони теж, як я колись, перебувають у власній бульбашці. 

 

 

Саме це стало мотивацією створити проєкт, який допоможе людям звернути увагу на свій стан. І дати вибір - робити з цим щось чи ні.

 

Я попросила героїнь проєкту поділитися ресурсом, який допомагає проживати їх нові стани. Відповіді ви знайдете в описах під фотографіями.

 

 

До проєкту долучилася психологиня Марина Огороднійчук, яка з професійної точки зору розповіла про те, як себе підтримати. Тренінг можна подивитися тут: YouTube

 

 

 

 

LOCATION

Ukraine, Ivano-Frankivsk 2022

Фотостудія The room

Partners

Проєкт «Невід’ємні» реалізується в рамках проєкту «Молодіжні інтеграційні центри «Захід» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID)

Марія Козакевич

Виховує трьох дітей, з 3 березня чекає чоловіка з армії та проводить екскурсії рідним Івано-Франківськом

 

«Мій маленький фронт зараз – дім, діти, робота, громадська діяльність. Сил, бажання, натхнення, такої здорової злості стало ще більше, – направила їх на корисні справи»

 

«Якщо ти багато віддаєш, то завжди навзаєм і отримуєш. До тебе добрі справи повертаються хорошими людьми та подіями, роблять тебе щасливою. Ти лишаєш хороший слід на цій землі».

 

«Ми навчилися ще більше любити, ще більше цінувати кожну мить. Ми навчилися бути вдячним за кожний день. Почали помічати дрібниці: сонечко світить –  добре, дощик падає –  чудесно, туман – неймовірно».

 

«Можливо є така гірчинка в погляді, якась печаль і туга, але є й впевненість, що ми переможемо. Що далі будемо втілювати всі свої мрії. Без варіантів».

 

Анна Вакалюк

24 роки, мама 10-місячної дівчинки, поки чоловік захищає Україну, керує сімейним бізнесом «Veterano pizza» у Івано-Франківську 

 

 

«Робота часто мене відволікає. Я роблю щось трохи, потім ще трохи, і ще трохи - і у мене виходить. Часто мене надихають колеги, друзі. Коли чую, що ми робимо класну та важливу справу. Звідкись з'являються сили далі продовжувати працювати». 

 

«У важких періодах мене надихає моя дитина. Я дивлюсь, як вона росте, розвивається, здорова, посміхається. Все класно. Якщо в неї все класно, значить я роблю все правильно і в мене все виходить».

 

«Половина моєї родини зараз на війні. Якби не маленька дитина, теж пішла у ЗСУ, хоча б і папірці перекладати. Спитають наші діти: що ви робили, коли була війна? І ми всі зможемо сказати – ми боролись за Україну».  

 

Фреїшин Тетяна

У Івано-Франківську виховує двох синів та чекає чоловіка, створила громадську організацію «Дружина воїна».

 

«У колі дружин військових ти можеш просто прийти виговоритись, виплакатися, пожалітися. Є дуже багато різних моментів в очікуванні, відносинах, стосунках. У розмові з чоловіком я завжди обережна, бо розумію, що йому там не легко. Але ж тобі  хочеться пожалітися, поплакатись. А нема кому».  

 

«Потрібно вентилювати свої емоції, десь їх перенаправлять, не тримати в собі. Такий приклад як з стаканчиком. Якщо ми тримаємо в собі – стаканчик мнеться і назад вже не стає рівним. Так само ми всередині, пом'яті, пожмакані. Потім психосоматика вилазить». 

 

«Мені здавалося, що я вже звикла чекати. Я вже знаю як це. Але це виснажує. Я помітила, що стала частіше хворіти на банальну застуду. Бо досить багато все в собі тримаю. Тому почала ходити в групу підтримки жінок та розказувати, щось слухати й розуміти як з цим справлятися. Це дає можливість себе рятувати».

 

Настя

Чекає з фронту коханого і тата 

 

«Довго чекаю, стала вже дуже сильною і незалежною жінкою. Плюс я живу тільки з мамою, більше нікого не має. Я і мама. В мене мама така прям ніжна, квіточка. В нашій сім'ї чоловік – я. Ми живемо в будинку, покосити – це Настя, зробити важку роботу –  Настя. Є відчуття, що мені не вистачає ніжності та слабкості. Я не дозволяю, щоб мені допомагали»

 

«Вчора мені написав хлопець, що дуже хотів обійняти, відчути свою маленьку дівчинку біля себе. І у цей момент ти перетворюєшся в оту маленьку дівчинку. Дуже не вистачає його поруч. Забуваєш про всі негаразди, про образи і т.д. дуже хочеш, щоб він був поруч, забрати його звідти». 

 

«Буденні справи, те, що ми робимо зараз і тут – рятують наш моральний стан. Коли ти робиш рутинну роботу, ти забуваєш про те, що десь там все погано. Та потрібно не забувати про себе. Бо якщо ми не будемо мати ресурсу для себе, ми не маємо ресурсу підтримки для них».

 

Олена

У 2014 році переїхала з Луганська до Івано-Франківська, мама трьох дітей, чекає чоловіка 

 

«У мене троє дітей, я маю бути не тільки мамою, а ще й жінкою, яка чекає. Для цього потрібна безкінечна віра. Мені дуже допомагають в цьому зустрічі з дружинами воїнів. З ними можна поговорити, чи помовчати. Можна плакати, злитись – можна все». 

 

«Це коло тих людей, які тебе розуміють не тому, що вони до тебе добре ставляться, тому щоб вони плюс-мінус в такій самій ситуації. У когось навіть гірша. Ми зустрічались, дівчата кажуть: «А я свого два місяці не чула. Я не знаю де він, чи ще є». Розумію, що мій плюсик один раз на тиждень – це так круто».  

 

«Я вірю, що скоро наша родина буде разом. За сутінками обов'язково має бути світанок. Я свій світанок обов'язково дочекаюсь».

Віталіна Маслова

Художниця, чотири роки живе в Івано-Франківську, створила благодійний фонд, який втілює проєкти по підтримці учасників війни, їхніх родин. Має власну методику підтримки та відновлення. Має трьох синів та чекає з армії чоловіка 

 

 «Якщо людині важко або якщо не хочеш щоб стало важко – потрібно просто багато ходити пішки. Людина живе у місті і у неї немає можливості дрова рубати. В селі я ще й косила траву, ходила часто у гори, давала фізичне навантаження. Це все що реально допомагає. Такими засобами не даєш собі скотитися в серйозну клінічну депресію, яку треба лікувати».

 

«Я вважаю що всі душевні проблеми потрібно лікувати через фізичну активність, прогулянки на свіжому повітрі, теплі ванни та масаж.  Фахівці психології не допоможуть, якщо людина не підтримала себе через базові речі».

 

«Дуже велика кількість душевних проблем вирішуються через дієту. Коли людина просто забороняє собі їсти те, що їй не можна. Дієта, режим. А далі вже можна говорити про якісь емоції. Треба починати з простого, не можна говорити про «високе», коли «внизу» бардак».

 

Олена Тимофійчук

Корінна Івано-Франківка, чекає чоловіка 

 

«Вже другий рік пішов як я співаю в церкві у кафедральному хорі. Це мене рятує. Я що неділі ходжу і мені стає легше. Ми поспівали, потім – ранкова кава, і якось помаленьку проходять дні. Тримаємося». 

 

«У мене є подруга, ми з нею ще до війни домовились кожного вечора проходити 20 000 кроків. Ми щовечора ходимо, якщо в нас є сили. У будь-яку погоду. Ми збираємось разом та йдемо по Шевченка на озеро. Обходимо усе коло все, набалакуємось і назад вертаємося». 

 

Ольга Камінська

Має сина та чоловіка, який зараз захищає Україну 

 

«Батьки чоловіка сестри побудували будинок за Франківськом, за 20 кілометрів. Вони усе життя у нього вкладали, робили ремонт, пилинки здували. Коли почалося вторгнення, запросили нас до себе.  А я кажу, що без собаки не поїду. У нас бігель. Пес шалений. Вони – приїжджайте з собакою. І це вони про нашу собаку, яка може кігтями царапати підлогу, чи ще щось». 

 

«Я працюю керівником ресторану. Вранці виходжу на роботу, думаю що буду менеджером. А мені кажуть: "У нас кухаря нема". Меню теж не було – просто відкриваєш холодильник та готуєш. Довелось ставати на процес і готувати. Продуктів теж не було – все закрите, нічого не працює. Є яйця – дві години готуємо скрамбл. У нас на кухні були люди, які абсолютно не вміли готували, але нам потрібно було нагодувати тих, кого евакуювали з Києва» 

 

«Я взагалі дуже сильна. Але як чоловіка забрали на навчання в армію, я пішла до психолога. Мені порадили дати собі два тижні на сльози та сум. Але я написала собі план роботи і озвучила його психологу. "Ви справитесь" – сказали мені. Єдине, що зауважили, що я дуже критична та вимоглива до себе й інших».  

 

Наталя

Фотографиня з Івано-Франківська, чекає на свого хлопця 

 

«Мене мотивує що я бачу, як він хоче мене захистити, сім’ю, свою маму, своїх близьких. Я пишаюся, що він мужній, що він поїхав, і не побоявся. От власне в цьому я маю ресурс. І я маю час пожити. Я можу працювати, я можу піти з дівчатами випити кави. Я почуваю себе хоча би на якийсь відсоток в безпеці, коли він там». 

 

«Від початку війни я волонтерила для багатьох організацій. Ми збирали як і в Калуші кошти, так само і в Франківську. У Франківську я працювала у штабі Грофа - це медичний штаб, ми формували аптечки для військових. Вдень ми робили десь близько 300-400 аптечок, відправляли їх на фронт»

 

«До мене звернулась дівчинка на фотосесію, в неї також  чоловік на фронті і вона каже: "Ти знаєш, мені стало легше. Я трошки відволіклась – розкрилася»". Вона на камеру хотіла, щоб гарно її показати. Можливо, скине ці фотографії своєму чоловікові і йому буде приємно. Для багатьох людей фотосесія – це один зі способів відволіктись трошки, що якось допоможе пережити усе морально».

 

Світлана

З трьома дітьми переїхала до Івано-Франківська з міста Бровари Київської області. Разом чекають на тата, який пішов добровольцем в армію. 

 

«Я зверталася до психологів в онлайн режимі. Також щочетверга збираємось дівчатами з організації "Дружина воїна".  Ми спілкуємося на різні теми: про війну, проте як полегшити собі це чекання, що ми можемо тут зробити в тилу». 

 

«Я ділюся своїм досвідом з такими самими мамами. Якось стає легше, коли одна одну підтримуємо. Надихає, окрилює, заряджає позитивом те, що ми тримаємося. Навіть те, що ми разом щось робимо для пришвидшення перемоги України».

 

«Потрібно не замикатися в собі, не залишатися зі своїм смутком наодинці. Це дуже важко, це роз'їдає зсередини. І цим ви точно не допоможете своєму чоловікові, чи сину. Йому більше приємно і спокійно чути ваш спокійний голос, приємні новини, що з вами все гаразд, що ви займаєтесь собою, дітьми, щось робите, навіть, розвиваєтесь професійно, десь ходите в кафе, діти вчаться і все добре. Тому що заради цього вони воюють. Якщо в нас все добре, то і в них все добре».

 

Людмила

З родиною переїхала з Краматорську Донецької області до Івано-франківська, має двох синів, чоловік пішов в армію, щоб звільнити рідний край

 

«Я вірю, що ми українці сильний народ. Ми все одно їх переможемо. Як не крути, вони не праві».

 

«В інституті у мене було п'ять подружок – майже усіх знайшла зараз. Одну зустріла у Львові на вокзалі, вона в Ужгород їхала до знайомих. Інша – евакуювалася з Миколаєва до Болгарії. А ще одна виявилась взагалі поряд з моїм будинком в Івано-Франківську. Рада, що життя знову звело нас, є з ким побалакати» 

 

Ірина Кузишин

Фотографиня, вже четвертий рік з донькою чекає чоловіка з війни

 

«Мені колись сказала одна людина: "Ти не маєш боятися за нього, ти маєш вірити просто. Не думати про негативне, позитив, візуалізувати цей позитив, себе налаштувати на позитив. І все воно так буде". Ми творці свого майбутнього. І маємо вірити в Україну, майбутнє наших дітей, бо заради кого ми це все робимо?»

 

«Не здавайтеся, вірте в ту людину, яку ви чекаєте. Вірте в його силу, характер і знайте, що буде все добре. Не допускайте поганих думок». 

 

«Ми перший місяць були за кордоном. Просто не знали що буде тут, тому ми поїхали. І там набагато гірше. Кожна тривога в Україні – і я уявляю, що все згоріло. Відчуваєш себе ще важче. Тут, в Україні я маю улюблену справу –  фотографію. Я з людьми. Я на роботі забуваюсь. Можливо ця справа також допомагає якось не здуріти». 

 

Ольга

5 місяців прожила в окупації у Куп'янську Харківської області, виїхали до Івано-Франківська з дочкою. Чоловік залишився в окупації. Після звільнення Куп'янська він готується захищати країну   

 

«Заради дитини, заради неї я виїхала і заради себе. Я хотіла, щоб моя дочка навчалася в українській школі». 

 

«З подругою поїхали до чоловіка мого на машині. Ми набрали на блокпости шоколадки, щоб нашим роздавати. Вони такі раді: "Та не треба, дівчата, ми ж маємо вас пригощати, а не навпаки». А ми ж хочем просто приємно зробити. І так от їдеш, приємно, радісно, що це наші блокпости, наша техніка. Що це усе захищає наш дім»

 

Ксенія

Виїхала з дітьми з окупованого міста Балаклія, Харківської області, чекають на чоловіка-військового 

 

«Молодшому сину 11 років і завдяки йому я знаходжу сили триматися, жити далі. Пів я року тут знаходилась я не шукала роботу. Хотіла повернутись додому. Але дізналася, що нашого будинку немає. Нам нікуди повертатися. Я зразу знайшла роботу, мені дуже пощастило – Київська фірма сюда переїхала і мене запросили секретарем. Зараз тепер ще й робота відволікає».

 

«Випадково знайшла фонд  "Нові крила", де плетуть маскувальні сітки кікімор для наших хлопців захисників. Я туди близько двох місяців туди кожен день ходила з дитиною. Там дуже багато переселенців з Миколаївської області, з Донецької. Ми всі  здружилися. Спілкуємось. В нас у переселенців одна біда, одне горе. Якось в цьому фонді ми роззнайомились з дівчатами. В нас спільні інтереси є. То гуляти, то відпочивати разом ходимо з дітками. Вже своє коло спілкування з'явилося. Це набагато краще ніж навіть в порівнянні з Житомиром. Крім психолога я там ні з ким не спілкувалася. Тоді в мене була дуже велика депресія. Я з квартири, ми там прожили 1.5 місяця в Житомирі, я з квартири виходила сходити в магазин десь. Ми з дитиною навіть за весь час два рази виходили гуляти. Тому що в мене була депресія постійно. А тут вже краще, тим баче роботу знайшла. Це дуже сильно відволікає.

 

Юлія

Мати двох дітей з невеличкого села Красилівка Івано-Франківської області. Чоловіка мобілізували, він зараз на сході України 

 

«Я мама, маю триматись заради дітей. Це моя відповідальність. Бувають такі дні, що нічого не помічаю. Але приходить смайлик від чоловіка – значить він вже є на зв'язку. Значить добре все, дякувати Богові».

 

Мар'яна

 Мати трьох хлопчиків з Івано-Франківська. Чоловік пішов спочатку у ТРО, а потім на фронт

 

«Треба вчитись переключатись, тому, що життя продовжується. Треба підтримувати тих, хто поряд з тобою, а не бути зацикленим. На тебе ж діти дивляться, їм твій стан передається, твоя істерика чи ще щось. Не можна. Все в нас добре, все в нас буде. Пояснюєш, розказуєш. Ідуть певні випробування, ми маємо перенести. Життя продовжується. Якось треба стійко, впевнено».

 

«Тривога нікуди не дінеться, вона буде вилазити, буде про себе нагадувати. Але можна себе зайнятий чимось іншим, елементарно – піти мити, прати руками, щоб зосередитись на самому процесі. Менше телевізора. Менше не то що новин, а аналітиків. Музика, книжки, діти, прогулянки, собачка – знайдіть щось своє, що допоможе переключитися. Інакше нам нічого не світить».