Now I'm in Ivano-Frankivsk, Ukraine

5.05.2022

Переселення 2

Після останньої статті в цьому щоденнику я зрозуміла, що більше не хочу і не можу бути переселенкою. Я нарешті знайшла своє місце під Києвом. Моя сімʼя теж жила поруч. Про що я можу писати? 

В мене був ПТСР, я майже два роки працювала з психологом. Спочатку ми працювали саме з темою війни, але потім потроху почали розбирати і інше. 

 

Саме тому 24 лютого не стало для мене такою датою, яка змінила мій світ. Більшим шоком для мене були щоденні обстріли району, де жили мої батьки в 14-15 роках та моє власне переселння у 14му. 

 

Тоді, як і багато "новеньких" зараз, я виїжджала на два тижні. Взяла з собою небагато одягу, фотоаппарат та ноутбук. Я навіть уявити не могла, що більше ніколи не повернуся додому. Пишу ніколи, тому що вже переболіло, тому що вже є новий дім і нове життя. Так - саме нове життя. Тому що це новий етап. І у мене є багато рекомендацій та застережень для "новеньких" переселенців. Ними я і буду ділитися в цьому щоденнику.

 

Відразу можу сказати - я ніколи не була в окупації, на моїх очах не вбивали людей, я не пила воду з калюж. Взагалі не обовʼязково бути фізично травмованим щоб отримати психологічну травму. В 14му я особисто майже нічого не бачила і не чула, але той факт, що мої батьки могли померти кожної наступної ночі завдавав такого болю, що це травмувало мене більше, ніж самих батьків. Це зараз кажуть, що в Донецьку все було тихо 8 років. Не було. Так, там не було ракет і таких руйнувань, але снаряди прилітали регулярно. Орки ставили гради в житлових районах і били їми по точкам АТО або по іншим районам і казали, що це зробила Україна. 

 

За два дні до початку відкритого наступу мене попросили записати відео про те, як збирати тривожну валізу. Я почала розповідати про свою роботу над помилками та навіть розридалася. Тому що це реально боляче, прощатися з домом вже постфактум. Коли ти їдеш в інше місто, в іншу країну надовго, хоча планував усього на декілька днів.

Мені дуже не вистачало відчуття дому - звичних речей типу блендера, мого домашнього текстилю та запаху. Зазвичай ми не помічаємо, як пахне наше житло. Кожна квартира має свій власний запах. Їжею, ароматичними паличками або свіжим ремонтом. Ранковим сонцем під улюбленою ковдрою. Відтворити цей запах неможливо, але частково повернути відчуття дому можна.  Придбайте для себе улюблені смаки та запахи, це допоможе. Наприклад гель для душу, мило, або пральний порошок, як вдома. 

 

В 14му році не окупована частина України була дещо вороже налаштована до переселенців і я відчувала себе дуже дивно - наче щось комусь винна. Мала доводити, що я не сєпар. І мала це доводити, навіть на перший погляд найадекватнішим людям - наприклад тим, хто працював з переселенцями. Переселенці для українців в 14му були наче ЛГБТ в радянські часи - щось дуже страшне і небезпечне. Багато хто замовчував або брехав про своє походження. Бути народженним у Донецьку тоді це теж саме, що бути родом з росії зараз. 

Тому у Франківську, коли я стикаюся з місцевою творчістю - "вони приїхали на нашу землю та мають говорити українською", "якби ви не розмовляли російською там, путін би не прийшов вас визволяти", "ні, я нормально відношусь до російськомовних, але я вважаю, що вони мають розмовляти українською" мене це бісить, але я вже спокійно це сприймаю. Вважаю, що засуджувати людину лише тому що вона розмовляє російською неприпустимо, особливо зараз. Є багато російськомовних патріотів - героїв, що боронять нашу землю, політиків, лікарів, бізнесменів, простих людей і від цього вони не стають ні гіршими, ні кращими. Це вибір людини. Не можна шляхом сили чи дискримінації заставити людину почати думати українською. Це має відбутися по любові. Взагалі засуджувати - погана справа, тому якщо хтось спробує це зробити в вашу сторону - просто пожалійте цю людину. Ця людина просто нечемна. Побережіть себе і свої нерви. 

 

Тривога. Я зараз не про повітряну. А про ту, що всередині кожного з нас. Вона може спазмувати шлунок, жмакати ваш кішкивник або доводити вас до сказу ментально. Кожен реагує по своєму. Є один важливий нюанс - в момент тривоги потрібно переключити увагу на тіло. Є дві речі, які гарантовано знизять тривожність в моменті тут і зараз:

1. Фізичні вправи. Від пасивного відпочинку буде тільки гірше. Ходити, бігати, танцювати - рецепт і для дорослих, і для дітей.

2. Їжа. Якщо щось жувати - тривога в моменті зменшується. І повертається, коли ви вже доїли. А ще з цим приходять зайві кіло. Багато хто помітив, що джинси на животі вже затісні. Але памʼятайте - літо прийде незалежно від того, чи закінчиться війна.

 

Я не знаю, як працювати з тривогою людям, які в момент стресу нічого не хочуть їсти. Я не з цієї категорії. Десь в кінці 14го я відкрила для себе компульсивне переїдання. За декілька років, скоріше з 15 до 18й я набрала 35 кг. Я просто їла дуже великими порціями, коли мені було тривожно. І забувала про це. І взагалі хотіла вийти у вікно деякий час. Але ми з психологом все пофіксили.

 

До психолога я звернулася не одразу. Два роки взагалі не розуміла, що мені хтось потрібен - спілкувалася за переселенцями і майже все, що я переживала - переживали і вони - жахи вночі, переїдання, багато алкоголю або етапи суперпродуктивності і виснаження після них. Тривога, безвихідь та багато іншого (це заслуговує на окремий пост). Але зараз я впевнена - кожен українець має сходити на одну-дві сесії до психолога. Особливо ті, хто пережив травмуючі події. Я вірю, що ви здатні самі все осягнути та прийняти, але це займе багато років, які ви можете повноцінно прожити, просто сходивши на зустріч з психологом сьогодні. Це можна зробити також онлайн. 

 

У мене було декілька спроб знайти свого психолога, але це було дуже складно для мене. На момент весни 16го року я була настільки виснажена, що не було сил ні працювати, ні жити. Я могла тільки їсти і плакати. Я розуміла, що мені потрібна допомога, але спроби знайти щось безкоштовне закінчувалися провалом - зі мною процювали психологи з фондів для переселенців один-два рази, а потім становилося ще гірше. Одного разу я натрапила на программу для переселенців від ООН, це був центр психології біля лаври, я записалася, але безкоштовною виявилася тільки сесія знайомство. Мені потрібно було їздити до психолога тричі на тиждень. На сайті було написано, що допомога безкоштовна, але психолог запропонувала мені оплачувати сеанси по можливості. Я запропонувала 50 чи 100 грн, не памʼятаю вже. Психолог сказала, що я маю платити мінімум 250 за сеанс. Типу ООН не покривав усі видатки, але у мене не було цих грошей. Це зараз я розумію, що потрібно було звернутися до представниців організації та знайти іншого спеціаліста. Потім знайома привела мене до центру Повернення і я потрапила до своєї психологині Катерини Пронози-Стеблюк. Яку дуже рекомендую, бо вона вже 8 років працює з переселенцями та воїнами і має належний досвід. Психологи початківці або коучі можуть зробити вам тільки гірше. 

 

Щось для першого разу я написала забагато і про все, але буду намагатися розкрити багато корисних тем в цьому щоденнику.